Судова практика в питанні підсудності оскарження дій державного реєстратора

 

Колегія ВСУ розглянула справу за позовом фізичної особи до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Молдованова Г. Н., держреєстратору головного управління юстиції в Києві Сипчу К. М. в присутності третіх осіб (ТОВ «Кей-колектив», ТОВ « сол-Істейт ») про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису.

 

суть спору

 

У березні 2015 року заявник звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення держреєстратора Молдавановой Г. Н. №18860992 про реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Кей-колектив», а також визнати протиправними дії держреєстратора реєстраційної служби ГУЮ в Києві Сипча по внесенню до Державного реєстру майнових прав записи №8655321.

 

Суди встановили, що 23 листопада 2007 року між «Укрсиббанком» і заявником був укладений договір про надання споживчого кредиту №11257382000, за умовами якого заявник отримав суму в доларах США до 23 листопада 2027 г. З метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки від 23 листопада 2007 р і в іпотеку було передано спірне майно. За умовами договору факторингу від 12 лютого 2012 г. «Укрсиббанк» на платних засадах передав ТОВ «Кей-колектив» право вимоги про погашення заборгованості по ряду кредитних договорів, включаючи і той, який був укладений з заявником. На підставі даного договору факторингу був укладений договір про відступлення права вимоги.

 

28 лютого 2014 р вказане ТОВ направило заявнику повідомлення про те, що на предмет іпотеки буде звернено стягнення, а також про намір отримати право власності на даний предмет іпотеки з пропозицією погасити заборгованість протягом 30 днів з моменту отримання повідомлення. 22 січня 2015 р представник ТОВ звернувся в реєстраційну службу із заявою про проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (по праву власності) на нерухоме майно (спірне). Рішення №18860992 про це було прийнято держреєстратором Молдавановой Г. Н. 26 січня 2015 року, на підставі чого було зроблено відповідний запис до реєстру.

 

Рішення судів попередніх інстанцій

 

2 червня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва в задоволенні позову відмовив. Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя (яким також вважається відповідне положення в договорі іпотеки) визначає спосіб звернення стягнення відповідно до Закону України №800-VI «Про запобігання впливу світової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва ». При цьому визначений договором спосіб не перешкоджає застосуванню інших способів звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлених цим законом.

 

30 липня 2015 року Київський апеляційний адміністративний суд виніс постанову, якою скасував рішення суду першої інстанції і ухвалив нове, яким позов заявника було задоволено частково: рішення держреєстратора №18860992 було визнано протиправним та скасовано, в іншій частині позову було відмовлено. Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що для передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором необхідне укладення окремого договору між заявником і зазначеним ТОВ. Оскільки такий договір не був укладений, рішення держреєстратора було визнано протиправним.

 

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 25 листопада 2015 р рішення суду апеляційної інстанції скасував, а постанову окружного адміністративного суду залишив у силі, вказавши, що відповідне уточнення в іпотечному договорі вважається договором про задоволення вимог іпотекожержателя. Так, в п. 5.1 р. 5 «Уточнення про задоволення вимог іпотекодержателя» сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, сторони домовилися, що в разі невиконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель отримує право на звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя одним із способів, зазначених у Законі №800-VI.

 

Звернення до Верховного Суду України

 

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України заявник посилався на неоднакове застосування положень Закону №800-VI (ст. 36, 37) в судовій практиці і просив ухвалу ВАСУ від 25 листопада 2015 р скасувати, залишивши в силі постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 р підтвердження своєї позиції заявник навів рішення ВАСУ №К / 800/27837/14 від 22.07.2014, ВССУ від 25.06.2014 та ВГСУ №5011-62 / 568-2012 від 15.08.2012.

 

У названому рішенні ВАСУ суд прийшов до висновку, що через відсутність виконавчого напису нотаріуса на договорі іпотеки, подання відповідного повідомлення про перехід права власності та застосування положення про добровільну передачу предмета іпотеки дії держреєстратора не відповідали вимогам закону. Рішення ВССУ від 25.06.2014 говорить про те, що при вирішенні спору про погашення заборгованості за договором позики грошових коштів шляхом звернення стягнення на квартиру (приватну власність боржника) і визнання права власності суд прийшов до висновку, що оскільки договором іпотеки передбачена можливість передачі предмета іпотеки в рахунок погашення боргу на підставі окремого договору, а іпотекодержатель не скористався цією можливістю, позивач вибрав невірний спосіб захисту порушених прав. Рішення ж ВГСУ №5011-62 / 568-2012 визнає безпідставним реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі винятків, які містилися в договорі іпотеки, і вважає дії державного реєстратора незаконними, оскільки положення договору передбачають один з декількох можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки у вигляді укладення додаткового договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

 

рішення ВСУ

 

Після перевірки наведених у заяві даних ВСУ прийняв рішення про часткове задоволення заяви. Судом були прийняті до уваги положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на справедливий і публічний розгляд справи в межах розумного строку незалежним і безстороннім судом, який встановлений законом, а також практика Європейського суду з прав людини, зокрема рішення від 12 жовтня 1978 по справі Zand vs Austria. У даному рішенні пояснюється, що словосполучення «встановлений законом» включає також і відповідну юрисдикцію суду, а орган, який не має відповідної юрисдикції, не буде «судом, встановленим законом».

 

Як було зазначено в рішенні ВСУ, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у даній справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії ВСУ, цей висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права. Спірні правовідносини у даній справі пов'язані з невиконанням, на думку заявника, умов цивільно-правового договору, що призводить колегію ВСУ до висновку, що спір не є публічно-правовим, а виникає з договірних відносин і повинен вирішуватися судами за правилами ГПК.

 

В результаті, чи не обговорюючи правильність застосування судами ст. 36, 37 Закону №800-VI, колегія ВСУ вважає, що в даному випадку були неоднаково застосовані положення ст. 6 Конвенції. Основними принципами адміністративного правосуддя є офіційне з'ясування всіх обставин справи і обов'язок суб'єкта владних повноважень довести правомірність своїх дій. На відміну від принципу змагальності в цивільному судочинстві. Суд, який розглянув справу, яка не застосовується до його юрисдикції, не може бути «судом, встановленим законом».

 

При таких обставин ухвалені в адміністративній справі рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі повинно бути закрито.