Комітет міністрів Ради Європи у своїй резолюції від 12 травня 2004 року запропонувала Європейському суду з прав людини вказувати в своїх рішеннях на порушення, які, на його думку, становлять системну проблему, що лежить в основі порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і на першопричину цієї проблеми. Зокрема, в тому випадку, коли вона може привести до зростання кількості звернень. Така міра була спрямована на надання державам допомоги в пошуку належного вирішення проблем, а Комітету міністрів - в нагляді за виконанням рішень.
З цією метою ЄСПЛ може застосовувати процедуру «пілотного» рішення, яка дозволяє йому чітко вказати в такому рішенні на існування структурних проблем, які лежать в основі порушень, а також на конкретні засоби або заходи, за допомогою яких держава-відповідач має виправити ситуацію.
Таких пілотних рішень проти нашої країни сім: «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року, «Балицький проти України» від 3 листопада 2011 року, «Каверзін проти України» від 15 травня 2012 року, «Василь Іващенко проти України» від 26 Июля 2012 року, «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року і «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року.
Останнє рішення до сих пір залишається невиконаним.
Нагадаємо, в цій справі ЄСПЛ зазначив (п. 83), що за п'ять років, що минули після його перших рішень (наприклад, у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року), в яких було зазначено на наявність численних аналогічних порушень Конвенції в зв'язку з невиконанням або надмірної тривалістю виконання в Україні остаточних рішень національних судів про відшкодування і в зв'язку з відсутністю ефективних національних засобів правового захисту щодо таких порушень, він виніс рішення вже в більш ніж 300 таких справах проти України.
Як вбачалося з практики, напрацьованої ЄСПЛ на момент винесення рішення по справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», при розгляді таких справ будь-яка особа, що домоглася від національного органу остаточного рішення, за виконання якого несуть відповідальність органи влади України, піддавалося ризику втратити можливість скористатися вигодами від такого рішення відповідно до Конвенції.
Про системний характер проблем, на які вказується в цій справі, свідчив також той факт, що на момент винесення рішення в суді очікували розгляду близько 1400 заяв проти України, повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких заяв постійно зростала.
У п. 94 рішення зазначалося, що Україна повинна невідкладно - не пізніше, ніж протягом року з дати, на яку це рішення набуло статусу остаточного, - ввести в національній правовій системі відповідний засіб юридичного захисту або поєднання таких засобів, і щоб такий засіб або засоби як в теорії, так і на практиці відповідали ключовим критеріям, які Суд встановив у своїй практиці і на які знову вказав у цьому рішенні.
Тоді Суд визнав за необхідне відкласти розгляд подібних справ до введення відповідних заходів державою-відповідачем (п. 96). Однак, оскільки держава не виконала заходи загального характеру, спрямовані на встановлення ефективної системи виконання рішень судів на національному рівні, з часом він відновив розгляд таких справ.
Не можна сказати, що в повній мірі виконано і рішення в справі «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 роки (№20372 / заяву 11). У ньому Суд констатував порушення статей 7 і 11 Конвенції, викликані наявністю законодавчої прогалини в регулюванні свободи зібрань, яка існує в законодавстві України протягом більш ніж двох десятиліть. Беручи до уваги системний характер цієї проблеми, Суд зазначив, що слід невідкладно реформувати законодавство і адміністративну практику України для приведення їх у відповідність з висновками, викладеними в цьому рішенні, і вимогами статей 7 та 11 Конвенції. По суті, Суд зажадав невідкладно прийняти законодавство про мирні зібрання. Однак, «віз і нині там».
Відзначимо, що 19 листопада 2010 року Консультативною радою європейських суддів (КРЕС) прийнятий висновок №13 (2010), який, зокрема, встановлює, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи зобов'язані, перш за все, поважати судові рішення і виконувати їх швидко ех ofilicio. Сама ідея державного органу, який відмовляється підкорятися рішенню суду, підриває концепцію примату закону (п. 31).
Як підкреслила суддя Одеського окружного адміністративного суду Нінель Потоцька, коментуючи ситуацію з виконанням судових рішень, «судова реформа, яку розпочато в Україні, не повинна обмежуватися реформуванням системи судів, добору суддівських кадрів та дисциплінарної відповідальності суддів. Важливим елементом відновлення довіри суспільства до судової влади є саме своєчасне виконання рішень судів. Ця проблема вимагає законодавчого врегулювання, щоб забезпечити гарантування кожному громадянинові держави прав і свобод, закріплених в Європейській конвенції про захист прав людини і протоколах до неї ».
_03_03.png)
