У ситуацію, коли учаснику господарських відносин доводиться взаємодіяти з неблагонадійними контрагентами, в умовах української бізнес-середовища можна потрапити абсолютно випадково.
Оскільки самі підприємства або підприємці згідно із законом не зобов'язані вишукувати в діяльності своїх контрагентів ознаки фіктивності, вони часто не надають цьому значення. Тим більше, що за документами угода може виглядати ідеально. Але після візиту податкових органів та перевірки в якості одного з десятків контрагентів підприємства, викритого в незаконній діяльності, вони починають ставитися до своїх контрагентів більш уважно.
Якщо в разі подібної перевірки виявляється, що витратна частина або сума податкового кредиту за операціями з неблагонадійним контрагентом не зізнається податковими органами, то добросовісний платник, природно, захоче оскаржити таке рішення і звернутися до адміністративного суду.
Але що склалася судова практика розгляду подібних справ за останні кілька років зазнала суттєвих змін, після яких захист своїх інтересів в судових інстанціях стала проблематичною.
фіктивність підприємства
При розгляді позову науково-виробничого приватного підприємства «Пласт» до державної податкової інспекції в Шевченківському районі головного управління Міндоходов в Києві (також з приводу податкових повідомлень-рішень) велике значення мав питання фіктивності контрагента. Рішення за цим позовом було прийнято постановою ВСУ від 12.01.2016.
Підприємство доводило свою позицію тим, що контрагент є юридичною особою, спірні операції фактично виконані і документально оформлені, тому є всі підстави для формування спірних сум податкової вигоди. Висновки ж податкового органу грунтувалися на актах перевірки, які вказували, що контрагент по спірним операціям є фіктивним підприємством, створеним з метою приховування незаконної діяльності, зареєстрований на підставну особу, а його формальний керівник не має відношення до його діяльності.
Окружний адміністративний суд Києва постановою від 30.01.2014 відмовив у задоволенні позову підприємства «Пласт», Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 24.04.2014 рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове, яким позов задовольнив, і Вищий адмінсуд залишив цю постанову без змін. Тоді інспекція УКРІНФОРМ звернулася в ЗСУ із заявою про перегляд рішення на підставі неоднозначного застосування судами одних і тих самих норм (ст. 198.6, 200.1 ПКУ) у подібних правовідносинах. Вона посилалася на рішення ВАСУ у справі №К / 800/21949/13 від 14.08.2013, де сказано, що підписання первинних документів (зокрема, податкових накладних) від імені постачальника не уповноваженою особою та невиконання поставки товару свідчать про фіктивність операції і незаконність її відображення в податковому обліку.
Касаційний суд, погоджуючись з рішенням апеляційної інстанції про недоведеність факту порушення податкового законодавства та неправомірність оспорюваних податкових повідомлень-рішень, уточнив, що суд апеляційної інстанції встановив реальність операцій, виходячи з того, що вони спрямовані на отримання результату, підтверджені документально і підлягають відображенню в податковому обліку, але при цьому не врахував вирок Печерського районного суду Києва від 10.12.2012, яким директора товариства визнали винним по ст. 205 КК України, і не визнав його доказом нівелювання факту реального виконання господарської операції. З метою усунути неоднозначність прийняття судами рішень ВСУ прийняв рішення про часткове задоволення заяви контролюючого органу, а в процесі аналізу привів вже згадану позицію про реальність господарської операції і наявності реальної зміни майнового стану контрагента в якості одного з критеріїв.
Крім того, в постанові від 12.01.2016 викладено позицію, що відповідно до ч. 4 ст. 7 КАСУ вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які вступили в законну силу, є обов'язковими для адміністративного суду, який розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, в питанні, чи дійсно відбулося діяння і чи було воно скоєно цією особою. Йдеться про те, що в разі даного виробництва підприємство знаходилося за межами формального контролю директора, а документи від його імені оформляли інші особи, які не уповноважені на це. Також ВСУ використовує формулювання, згідно з якою статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальної підприємницької діяльністю, а господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть при формальному підтвердженні їх документами бухгалтерського обліку. Аналогічний висновок з приводу застосування норм матеріального права є, зокрема, в постанові ВСУ від 1.12.2015 у справі №21- 3788а15.
В результаті постановою ВСУ рішення Окружного адміністративного суду Києва було залишено в силі.
Обґрунтовано такий «зелене світло» УКРІНФОРМ?
Тепер судова практика буде схилятися саме до останнього проілюструвати підходу, і правове співтовариство бачить в цьому ряд істотних недоліків. Органи УКРІНФОРМ можуть виходити з того, що податкова накладна з ПДВ повинна бути підписана уповноваженою особою (ст. 201.1 ПКУ). Однак позиція, що якщо особа, яка підписувала податкові накладні або інші документи від імені підприємства, викрито у фіктивному підприємництві і отримало відповідний вирок, воно не є уповноваженим, а угоди з його участю є недійсними, виглядає логічною, тільки якщо не брати до уваги положення інших нормативних актів.
Ст. 55-1 Господарського кодексу України містить 4 ознаки фіктивності:
1) якщо суб'єкт зареєстрований / перереєстрований на недійсні (втрачені, загублені) або підроблені документи;
2) якщо він не зареєстрований в державних органах при обов'язковості реєстрації, передбаченої законодавством;
3) якщо реєстрація проведена з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, зниклим без вести особам або особам, які не мали намірів вести фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;
4) якщо реєстрація (перереєстрація) і фінансово-господарська діяльність здійснюються без відома і згоди засновників та призначених у законному порядку керівників.
Визначення «фіктивного юридичної особи» або «фіктивного підприємства» чинне законодавство не містить. Ознаки фіктивності, наведені в ст. 55-1 ГКУ, є підставою для скасування реєстрації юридичної особи, але вчинені від його імені угоди недійсними не визнають - податкові органи мають право звернутися в адміністративну судову інстанцію лише для того, щоб скасувати реєстрацію суб'єкта. Можна говорити про фіктивність або нікчемності правочину, але такий її статус є предметом окремого судового розгляду на підставі ст. 234 Цивільного кодексу України: фіктивність угоди визначається судом. Механізм автоматичного визнання недійсними всіх угод, вчинених особою, щодо якої набрав чинності вирок за ст. 205 КК України, в українському законодавстві відсутня.
Слід зазначити, що отримання податковими органами інформації про те, що стосовно того чи іншого керівника підприємства вступив у силу вирок, який визнає його провину у фіктивному підприємництві, цілком може служити підставою для проведення додаткової перевірки його контрагентів. Але для винесення податкових повідомлень-рішень, які передбачають, що контрагент неправомірно отримав право на податковий кредит з ПДВ, одного такого судового рішення недостатньо - сумніви в реальності конкретних операцій повинні бути підтверджені і іншими фактами. Проте, практика ВСУ в останньому прикладі передбачає, що якщо проти директора контрагента є вирок по ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), і податковий кредит, і витратна частина для нарахування податку на прибуток за операціями з таким контрагентом відображаються в податковому обліку неправомірно, тому що підприємство є фіктивним, і все його операції не можуть визнаватися реальними.
Глава громадської ради при головному управлінні УКРІНФОРМ в Києві Ірина Нараевская також звертає увагу на цю проблему в статті «Наслідки співпраці з фіктивним підприємством: кардинальні зміни в судовій практиці». Вона згадує, що аналогічні за змістом рішення приймалися і в інших справах. Зокрема, наводить як приклад постанову у справі за позовом ТОВ «Фоззі-Фуд» до ДПІ в Києво-Святошинському районі, в якому ситуація, коли керівники заперечують свою причетність до господарських операцій, стала причиною для задоволення позову, і необхідність встановлення реальності операції вже була необхідною. Згадувалася позиція про статус фіктивного підприємства, який несумісний з легальною діяльністю, і при розгляді позову до ДПІ у Солом'янському районі ГУ УКРІНФОРМ України в Києві від ТОВ «Инбуд-XXI».
Експерт звертає увагу на те, що кардинальна зміна ВСУ свою позицію викликало здивування у юристів-податківців, оскільки в 2007-2009 рр. позиція ВСУ передбачала, що платник податків не може нести відповідальність за порушення законодавства його контрагентом, чому відповідала і практика Європейського суду з прав людини, зокрема в справах «Булвес АТ проти Болгарії» і «Інтерсплав проти України».
Так, рішення Європейського суду з прав людини за заявою №803 / 02 від 9.02.2007 у справі «Інтерсплав проти України» містить в п. 38 позицію, згідно з якою наявність у контролюючих органів інформації про зловживання конкретної компанії в системі відшкодування ПДВ дозволяє вживати дії з метою прибрати або запобігти цим зловживання, але Суд не може погодитися з практикою таких дій за відсутності будь-яких ознак, які вказували б на те, що заявник безпосередньо причетний до таких зловживань.
І незважаючи на це, якщо виходити з ситуації, на даний момент судової практики, враховуючи недавні рішення ВСУ, сумлінний платник, єдиною виною якого є факт операції з підприємством, керівництво якого звинувачено у фіктивному підприємництві, отримує такі ж податкові наслідки, як і дійсно залучений в нелегальну активність контрагент.
_03_03.png)
