Питання підвідомчості земельних спорів викликає гарячі дискусії в юридичному співтоваристві вже багато років. Це негативно позначається на суб'єктах звернення до суду, а також породжує ризики використання сторонами правової невизначеності в непристойних цілях.
Трапляється, що позивач пройшов вже всі етапи оскарження, а суд касаційної інстанції приходить до висновку про непідсудність справи судам даної юрисдикції і припиняє виробництво. Як наслідок, позивач виявляється у вкрай неприємну ситуацію, адже витрачені їм зусилля були марні.
Чи не вносять ясності в питання і позиції пленумів вищих спеціалізованих судів з приводу розмежування підвідомчості спорів у сфері земельних відносин.
Так, Пленум Вищого господарського суду України в постанові №6 від 17 травня 2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» роз'яснив, що в порядку господарського судочинства підлягають вирішенню суперечки про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування, припинення права власності на земельні ділянки, вилучення цих ділянок з користування і про зобов'язання названих органів залежно від характеру спору виконати певні дії, як того вимагають приписи чинного законодавства .
Подібну позицію продемонстрував і Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові №3 від 1 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», де прийшов до висновку, що суперечки, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь в них суб'єкта владних повноважень, згідно зі ст. 15 ЦПК, розглядаються в порядку цивільного судочинства. Це стосується, наприклад, позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з видачі дозволів на виготовлення (розроблення) проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, про надання або передачу земельних ділянок у власність або користування, припинення права власності або користування землею і т . Д.
Однак, Пленум Вищого адміністративного суду України в постанові №8 від 20 серпня 2013 року «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» наполягає на іншому підході до вирішення даного питання. Спираючись на аналіз норм Земельного кодексу України, законів «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні», він зазначив, що управління та розпорядження державним і комунальним майном є організаційно-правовою діяльністю суб'єктів владних повноважень - органів державної влади та місцевого самоврядування , які здійснюють її шляхом прийняття актів з дотриманням встановленої процедури.
Пленум Вищого адміністративного суду також підкреслив, що Конституційний Суд в рішенні №10-рп / 2010 вказав, що органи місцевого самоврядування в земельних відносинах з громадянами та юридичними особами, в т.ч. щодо вирішення питань розпорядження, передачі у власність, в користування земельних ділянок, а також їх вилучення, виступають виключно як суб'єкти владних повноважень.
На підставі викладеного Пленум Вищого адміністративного суду прийшов до висновку, що земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органами місцевого самоврядування як суб'єктами владних повноважень, пов'язані з оскарженням їх рішень, дій або бездіяльності, належать до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів . В результаті наведених роз'яснень адміністративні суди приймали до розгляду справи, наприклад, про оскарження рішень місцевих рад про надання земельних ділянок у користування.
Однак, Верховний Суд України неодноразово висловлював свою позицію з даного питання, яка відрізняється від роз'яснень, раніше наданих Пленумом Вищого адміністративного суду. Її суть зводиться до того, що в разі, якщо фактичним предметом спору є речові права на землю, спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Зокрема, в постановах Верховного Суду №21-493а14 від 11 листопада 2014 року і №21-308а14 від 9 грудня 2014 року зазначається, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність або оренду (тобто ненормативного акту, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оскарження правомірності придбання фізичною або юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільного (господарської) юрисдикції, оскільки виникає суперечка про цивільне право.
Крім цього, Верховний Суд зазначив, що спір щодо захисту цивільних прав, що виникають із земельних відносин, має не публічна, а приватно-правовий характер, тому рішення таких суперечок не належить до юрисдикції адміністративних судів. До такого висновку Верховний Суд прийшов у справах, в яких позивачі оскаржували рішення суб'єктів владних повноважень про передачу прав на землю третім особам, в результаті чого були порушені їхні громадянські права на ті ж ділянки (постанови №21-544а14 від 16 грудня 2014 року і № 21-173а15 від 28 серпня 2015 року).
До подібних висновків Верховний Суд прийшов і в справі за позовом прокурора про правомірність зміни цільового призначення земельної ділянки, що перебуває у власності громадян. Верховний Суд вказав, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки та отримання власником державного акта на право власності на земельну ділянку подальше оскарження правомірності зміни цільового призначення такої ділянки має проводитися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає суперечка про цивільне право (постанова №21-700а15 від 7 липня 2015 року).
Таким чином, в даний час в питанні визначення підвідомчості земельних спорів зберігається своєрідна колізія, в якій, з одного боку, знаходиться рішення Конституційного Суду, обов'язкове до виконання в силу ст. 16 Закону «Про Конституційний Суд України», з іншого - висновки Верховного Суду, обов'язкові до врахування в силу ст. 244-2 КАСУ. При цьому часто одні суди нижчих інстанцій у своїй практиці щодо земельних спорів враховують правові висновки Верховного Суду, про які говорилося вище, і відмовляють у відкритті провадження за позовами, що надходять до них, а також закривають провадження у справах, прийнятих до розгляду раніше. Але для багатьох суддів залишається відкритим питання: чи не суперечить практика Верховного Суду рішенням Конституційного Суду від 1 квітня 2010 року, і яка позиція в даному випадку все-таки правильна?
Зі свого боку, Пленум Вищого адміністративного суду стоїть на своїй позиції і не вніс зміни до згаданої постанови «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» в частині підсудності земельних спорів. Очевидно, така ситуація не сприяє підвищенню якості судових рішень і формування єдиної практики.
_03_03.png)
