Земельна суперечка: подвійність судової практики

 

Трапляється, що позивач пройшов вже всі етапи оскарження, а суд касаційної інстанції приходить до висновку про непідсудність справи судам даної юрисдикції і припиняє виробництво. Як наслідок, позивач виявляється у вкрай неприємну ситуацію, адже витрачені їм зусилля були марні.

 

Як відомо, в рішенні Конституційного Суду України №10-рп / 2010 від 1 квітня 2010 року, яким було дано офіційне тлумачення норм ч. 1 ст. 143 Конституції України, п. А, б, в і г ст. 12 Земельного кодексу, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ, КСУ дійшов висновку, що розгляд справ у сфері земельних правовідносин за участю органів місцевого самоврядування має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки органи місцевого самоврядування наданих їм повноважень у галузі земельних відносин виступають як суб'єкти владних повноважень.

 

Це рішення повинно було поставити крапку в полеміці про підвідомчості зазначеної категорії справ, однак, на жаль, призвело до виникнення нових проблем у правозастосовчій практиці.

 

Зокрема, сумніви щодо того, до підвідомчості яких судів належать земельні спори, виникають у представників юридичної спільноти у зв'язку з різними роз'ясненнями пленумів вищих спецсуден, вищевказаним рішенням Конституційного Суду, а також, на їхню думку, непослідовністю практики Верховного Суду.

 

Так, в постанові Верховного Суду від 19 січня 2016 року по справі №824 / 167/15-а сказано, що «висновок у справі, що розглядається, предметом якого є рішення сільради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, про тому, що відповідач при його винесенні не виконував владні управлінські функції, ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права, оскільки в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду ».

 

Відзначимо, що справа стосувалася визнання протиправним і скасування рішення сільради про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою для відведення земельної ділянки в оренду за позовом прокурора.

 

У постанові по справі №21-208а11 від 21 листопада 2011 року Верховний Суд не висловив зауважень з приводу розгляду спору адміністративним судом. Це справа стосувалася визнання протиправним і скасування за позовом прокурора рішення міськради від 20 лютого 2009 року щодо передачі товариству з обмеженою відповідальністю земельної ділянки для будівництва без проведення земельних торгів.

 

Разом з тим в одному з останніх постанов з приводу земельних спорів - постанові від 9 лютого 2016 року №21-5465а15 за позовом військового прокурора Запорізького гарнізону до Бердянської районної держадміністрації, голові РДА (треті особи: квартирно-експлуатаційний відділ Запоріжжя, відділ Держкомзему в Бердянському районі Запорізької області, Кабмін і ін.) - висловлена інша позиція.

 

Так, в січні 2012 року військовий прокурор звернувся до суду з позовом до РДА, в якому просив скасувати розпорядження голови РДА №387 від 30 червня 2010 року «Про передачу громадянам у власність земельних ділянок на території Новопетрівської сільської ради», яким, зокрема: затверджений «Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, які перебувають в запасі на території Новопетрівської сільської ради Бердянського району Запорізької області»; передані безоплатно у власність 318 громадянам, згідно з додатком, земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель державної власності сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Новопетрівської сільської ради.

 

Розглядаючи цю справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку ж колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

 

Так, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17 КАСУ, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

 

Спожитий в цій процесуальній нормі термін «суб'єкти владних повноважень» позначає органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в т.ч. на виконання делегованих повноважень.

 

Тобто до компетенції адміністративних судів відносяться спори фізичних чи юридичних осіб з органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

 

Суперечка в цій справі, як зазначає Верховний Суд, стосується права власності третіх фізичних осіб на земельні ділянки, що підтверджується свідоцтвами про право власності на земельні ділянки, тобто цивільного права, а отже, суди дійшли помилкового висновку про рішення його в порядку адміністративного судочинства. Оскаржуване рішення відповідача, по суті, є реалізацією волі власника на відчуження належних йому земельних ділянок фізичним особам.

 

У зв'язку з цим колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оскарження правомірності придбання фізичною або юридичною особою спірної земельної ділянки має відбуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає суперечка про цивільне право. Аналогічна правова позиція вже була висловлена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 4 листопада 2015 року у справі №21-3296а15.